Серед колишніх студентів-медиків є лише одна людина, з якою Івасюк був у найбільш теплих стосунках. Це його одногрупниця Марія Соколовська-Марчук. На курсі майже усі знали, що Володя був у неї закоханий і що «Червона рута» присвячена саме їй. Нині Марія Іванівна працює у Чернівцях лікарем. Фотографії Володі — у її квартирі на видному місці, у шухляді — майже усі газетні статті про Івасюка…
Володя підійшов до мене вже у перший день навчання у медінституті: «Ти граєш на скрипці? Значить, будеш грати в ансамблі». Ми були разом з ним увесь час: вдень — заняття, ввечері — репетиції камерного оркестру і оркестрової групи інститутського ансамблю пісні і танцю. Любов до музики і медицини єднала нас. Молодість сама по собі прекрасна, але незрівнянна ні з чим, коли поруч з тобою людина, яка тебе розуміє і підтримує у всьому, зачаровує тебе своєю красою і розумом, дарує тобі ніжну гру чарівної скрипки і свої перші пісні. Я завжди старалася йому допомагати, ми разом здавали сесію, святкували дні народження та весілля своїх однокурсників. Коли збиралися на репетиції, Володя завжди підходив до мене і цілував у щоку. Дуже часто приносив мені пиріжки, які випікала няня Міля. А називав мене лише Марічка або Муся.
Уже пізніше мені розповідали, що Володя був у мене закоханий. Але сам він ніколи не зізнавався мені. Напевно, йому легше було про все сказати у піснях… А які почуття були у нього у студентські роки — не важко здогадатися, адже свої найкращі твори він написав саме під час навчання у медінституті. Якось будучи вже наприкінці 80-их у Львові, я купила там книжку Володимира Івасюка «Моя пісня», в якій була надрукована «Елегія для Марії». І лише тоді, прочитавши, я зрозуміла глибину його почуття до мене:
Мадонні незнаній
Віками лунали
Органні хорали
В густі небеса.
А я тебе знаю,
Тебе я кохаю,
Люба Маріє!
Ще будучи студенткою, я вийшла заміж за викладача. Володя надіслав тоді вітальну телеграму зі Львова. Мене часто запитують, чому ми не одружилися з Івасюком. Мабуть, не доля… Але свого старшого сина, який теж працює лікарем, назвала на честь Володі. Коли Івасюк помер, я одна з його однокурсників була на похороні. З того часу Володя часто мені сниться: він стоїть на горі у своєму синьому костюмі, а я йду до нього. А якось він привидівся мені на вулиці… Пам’ять про Івасюка — свята для мене: його фотографії, автографи, листівки…
