Воїни Української повстанської армiї (УПА), якi iнколи навiдувалися до хат в Чорнiй Тисi, околицi якої межують з Iвано-Франкiвською областю. Вони приносили листiвки для розповсюджування серед мiсцевого населення, у яких викривалась антинародна полiтика тоталiтарної системи, розповiдалось про штучнi голодомори 1932—1933 рокiв, репресiї проти української iнтелiгенцiї, що вiдбулися напередоднi вiйни тощо.
Вiсiмнадцятирiчний Юрiй розносив листiвки по дворах мешканцiв села, наклеював на огорожi, щоб люди читали. Спочатку вiн дiяв сам, а потiм йому почали допомагати молодший брат Олексiй i його друг Юрiй Максимюк. Одного разу вояки УПА попросили хлопцiв:
“Пiдiть до Лазiщини i придивiться, що там дiється”. Повернувшись додому, вони розповiли, що там убито голову сiльської ради, комунiста Василя Копанчука. Але хто це зробив, вони не знають.
На першому допитi вiд О. Б. Бровчука вимагали розповiсти, що йому вiдомо про ОУН, про його зв’язки з ними та про поширення ним нацiоналiстичних листiвок. Арештований давав на всi питання негативнi вiдповiдi, вказуючи на те, що “нiчого не знає, нiкого не бачив”. Тодi на очну ставку привели Ю. В. Максимюка, який сказав, що разом з О. Ю. Бровчуком поширював листiвки. Пiсля цього Максимюка вiдразу вивели i Бровчук дав такi зiзнання: вiн брав участь у поширеннi листiвок, але з бандитами “зв’язку не мав i не зустрiчався”.
Тут же О. Ю. Бровчук згадав, що у квiтнi 1948 року вiн дiйсно був у хатi Василя Спасюка, де по вечорах збиралася молодь. Коли поверталися додому, Ю. В. Максимюк повiдомив йому про свою таємницю, що у нього зберiгаються нацiоналiстичнi листiвки, але не говорив звiдки взяв. Їх треба розклеїти на видних мiсцях у селi Чорна Тиса. I вiн тодi ж i прибив три листiвки — одну на телеграфний стовп, двi iншi — на хати селян. Листiвки О. Ю. Бровчук не читав, бо було дуже темно, але знав, що вони написанi проти радянської влади. Це було з 9 на 10 травня 1948 року.
О. Ю. Бровчук на допитах визнав, що допомагав В. Ю. Максимюку розклеювати три листiвки, що не доповiв органам про це, бо боявся, що його арештують як учасника ОУН.
Про тих, кого з ним судили, вiн нiчого не говорив, не наводив жодних
прикладiв їх антирадянської дiяльностi.
Як свiдок, батько О. Ю. Бровчука заперечував участь сина в якiйсь антирадянськiй
органiзацiї, про листiвки вiн нiчого не знав, як i про їх поширення, вiд сина не чув жодних розмов на цю тему.
Про це на допитi говорила i його сестра Ганна Паращук.
Як свiдок, батько О. Ю. Бровчука заперечував участь сина в якiйсь антирадянськiй
органiзацiї, про листiвки вiн нiчого не знав, як i про їх поширення, вiд сина не чув жодних розмов на цю тему. Про це на допитi говорила i його не рiдна сестра Ганна Паращук. В обвинувальному висновку про О. Ю. Бровчука сказано все в одному реченнi. Вiн дев’ять мiсяцiв просидiв у тюремнiй камерi. I вдень i вночi по кiлька разiв проводилися допити, а при тому застосовувалися рiзнi форми катування. Брата Юрiя бiльше не бачив.
Справа на О. Ю. Бровчука та iнших (всього 12 чол.) була передана вiйськовому трибуналу, де все розглядалося за вiдсутнiстю представника державного обвинувачення i захисту.
7—8 квiтня 1949 року вiйськовий трибунал прикордонних вiйськ МВС Закарпатського округу засудив на 25 рокiв 10 чоловiк, на 10 рокiв — одного, на 8 рокiв виправно-трудових таборiв О. Ю. Бровчука, якого вислали у табiр с. Н. Сеймчан Магаданської областi Хабаровського краю.
Пiзнiше О. Ю. Бровчук згадував:
— Вiдтак нас вiдправили до львiвської тюрми. Там у кожну камеру запхали по сiмдесят осiб i тримали у нiй два тижнi. Пiзнiше всiх завантажили у товарнi вагони. Було нас бiльше дев’ятсот чоловiк. I в кожен вагон заганяли, як худобу, по сiмдесят п’ять…
Цього разу передбачалася довга дорога — полiтв’язнiв повезли у Хабаровський край, в бухту Ваніно. Там працювали на завантаженнi i розвантаженнi пароплавiв. Тим часом до бухти людей прибувало й прибувало. Протягом двох мiсяцiв нагромадилося понад дев’ять тисяч чоловiк з рiзних республiк СРСР, рiзних нацiональностей. Але чи не найбiльше iз захiдних областей України. Тодi усiх завантажили в пароплав “Ногiн”, який узяв курс до Магадана. У трюмах було холодно, сиро i брудно.
— Тiльки-но вiдпливли вiд берега, — згадував Бровчук, — почався дванадцятибальний
шторм. I пароплав не змiг рухатися далi. Три доби вимушена стоянка, три доби — нам не
давали їсти. Коли люди просили, конвоїри брали до рук шланги i поливали їх холодною водою. Нiхто не думав про те, що виживе. Як перестало штормити, пароплав подався далi.
Коли вiдпливали, було лiто, а як прибули до Магадана, уже лютувала зима. Мороз — сорок градусiв. Мокрi, легко одягнутi, змученi. Колона за колоною йшла чотири кiлометри. По дорозi частина людей загинула вiд холоду, голоду та нелюдських побоїв, розстрiлiв. Конвоювали нас з лютими собаками. I попереджували: “Крок налiво, крок направо — це вважається втечею. Будемо стрiляти!”. У зонi, куди нас доставили, не дали їсти, а тiльки пити кип’яченої води. Думали, що всi повмираємо…
Бiльше мiсяця в’язнi перебували в Магаданi. Звiдти кiлькох чоловiк, в тому числi i
О. Ю. Бровчука, повезли за вiсiмсот кiлометрiв у басейн “Уголь-Ельган”, а там — погнали у шахту. Бригада складалася з сорока осiб. На таку кiлькiсть дали лише три акумулятори
для ламп. Пiд землею у темрявi пролiзали по триста метрiв, а працювали по дванадцять
годин. Трудилися по дванадцять днiв, а тринадцятий ставав вихiдним.8
Працювалося дуже тяжко, бо вугiлля треба було видобувати з-помiж породи у складних умовах. Якщо хтось не дав норми, йому не давали їсти. I тому через кiлька днiв iз сорока чоловiк залишилася тiльки половина — однi захворiли, iншi просто-таки не витримали нелюдських умов i знущання, й повмирали.
Потiм тих, хто залишився живим, забрали на золотi приїски “П’ятирiчцi — золото!”. Тут було теж так, як у вугiльнiй шахтi: не виконав норму, позбавили їжi. Пiсля такої “роботи” О. Ю. Бровчук захворiв i його доставили в лiкарню. Пролежав кiлька тижнiв i трiшечки видужав. I все почалося спочатку — добував золото для “вiтчизни”.
Через деякий час пiсля смертi Сталiна i проведеного з’їзду КПРС до таборiв ГУЛАГу
пiшли спецiальнi комiсiї з Москви, щоб перевiрити справи полiтв’язнiв. Така комiсiя прибула i у Магадан i зайнялася вивченням людських доль, покалiчених тоталiтарною системою.
Перевiряли довго… У жовтнi 1954 року О. Ю. Бровчука звiльнили з табору i вiдправили додому. Але вiн не знав, що їх кримiнальну справу переглядав Вiйськовий трибунал Прикарпатського округу 22 березня 1955 року, який змiнив вироки засудженим, переквалiфiкував окремi статтi i знизив мiру покарання, зокрема Ю. Паращуку, Ю. В. Максимюку, Ю. Ю. Сорочику — до 7 рокiв ув’язнення, В. М. Липитчук, В. М. Пнiвчук, О. М. Липитчук — до 5 рокiв, сестрам В. А. i О. А. Струтинським, Е. Ф. Калинюк та I.I. Передарюк — до 5 рокiв, М. В. Максимюку та О. В. Бровчуку — до 5 рокiв.9 I з вiдбуттям покарання було звiльнено з таборiв 9 учасникiв цiєї групи
