Отець Юрій (Попович) живе та служить у Великому Бичкові на Закарпатті. Кілька років тому він став відомий в околицях та далеко поза ними тим, що шиє та вишиває традиційний верхній гуцульський одяг — сердаки. Це вид старовинного сукняного верхнього одягу, який носили чоловіки та жінки на Гуцульщині, переважно чорного або темно-червоного кольорів. Найбільша принада та цінність сердака — в оздобленні, вишивці. Це — багато технік, переплетених у візерунках, які складають кривульки, спіралі та косички на верхньому одязі. Відшити їх не кожен зможе, тому й досі таких майстрів можна перерахувати на пальцях рук.
МАЙСТЕРНЯ З КРІСЕЛКОМ БІЛЯ ВІКНА
З часу, коли ми з отцем Юрієм бачилися востаннє, минуло п’ять років. Тож перше, що він каже, зустрівши нас у своїй хаті: “Ходіть, глянете на мою нову майстерню!”
Йдемо вверх сходами. Кімната, яку панотець обладнав для свого хобі, дуже добре для цього пристосована. Полички з бобінами кольорових ниток. Стіл зі швейною машинкою та викрійками. П’яльця з вишивкою. Коробки з накрученими кутасиками та в’язки косичок із ниток, з яких потім формується взір на сердакові — ці всі “напівфабрикати” готує для чоловіка паніматка Надія, а вже панотець потім складає їх у задумані візерунки.
Збоку від вікна в майстерні — робоче крісло панотця. На ньому — чохол-тримач для телефону (під час шиття любить слухати електронні книги чи лекції по Ютубу). Ну і, звісно, готові та напівготові сердаки на плечиках. Нашиті та накроєні, майже вишиті та такі, що мають тільки накреслені орнаменти.
ВИШИВКУ ПІДБИРАЄ ЗА ДАВНІМИ ЗРАЗКАМИ
Для пошиття сердаків панотець використовує переважно кашемір у двох кольорах — бордовий та чорний, рідше — сірий та білий. Сувої з полотном стоять в ряд під стіною біля майстерні. Шиє їх на різні чоловічі розміри — на малі й великі плечі. Менші розміри підходять для жінок – кроєм вони не різняться, шиє отець Юрій навіть дитячі.
На сердаки, каже, зараз попит, бо майже кожен гуцул хоче мати собі таку традиційну ношу.
Набагато більше часу, аніж пошиття, забирає вишивка сердака. Орнаменти панотець підбирає традиційні — бере їх з давніх речей або ж мистецьких книжок, вишиває чи викладає за допомогою традиційних шнурків, кутасиків й китиць. Додає також і власних ідей. Наприклад, вишиті білі шовкові косиці — квітки едельвейса, особливої, магічної для гуцулів рослини, по яку колись легіні ходили в гори, шукали її по скелях, аби подарувати коханій дівчині.
Цікаво, що отець Юрій ніде не вчився ані шити, ані вишивати. В дитинстві перейняв цю любов до голки з ниткою від бабусі, яка мала вдома навіть ткацький верстат. І проніс схильність до ручної праці крізь усе життя.
Узагалі, сердак (сардак, сирдак) — це верхній старовинний сукняний одяг гуцулів. Носили сердаки також і бойки та лемки, щоправда, у перших він короткий, а в других – значно довший за гуцульський. За кроєм сердак нагадує кептар без талії, до якого доладнані рукави. Кроїться з великого шматку сукна. Традиційно це робили так: потрібний шмат полотна згинали вдвоє, на згині робили виріз для коміра. Задня половина, що йде на спину, залишається цільною, а передню розрізали на дві пілки, по боках внизу вшивали клинці, що доходили до підпахв. Рукави вставляли також прямого крою.
Носили сердаки на свята, до церкви, на весілля тощо. Зараз одягають також на святкову оказію, це не одяг для буднів. Особливо популярні сердаки на Різдво та Великдень — два найбільші народні празники.
НАЙБІЛЬШЕ ЗАМОВЛЯЮТЬ ДО РІЗДВА
Тепер жовтень, до Різдва вже недалко, тож робота в майстерні панотця Юрія кипить. За місяць, каже він, почнуть телефонувати з усіх кутків Гуцульщини і замовляти сердаки “на завтра”. Адже перед Різдвом усі згадують, що ще не мають сердака.
- Часом замовляють і десять одразу — наприклад, якщо громада в якомусь селі захотіла собі сердаки для “двадцятки” на Коляду (церковна “двадцятка” — це менеджери церковної громади в окремих населених пунктах. Зазвичай управляє громадою не священник, а саме такий вибірний орган із місцевих жителів. – ред.). Та де я їм потім по десять сердаків візьму, як проситимуть? – каже, посміхаючись, отець Юрій.
Утім, працює у майстерні панотець не як на каторзі — щоб нашити чим більше. Він шиє сердаки уже понад 15 років і не бере працівників у свою майстерню, аби ставити це на потік чи масштабуватися. Пошиття сердаків лишається чимось на зразок хобі. Ідеєю, або ж метою, що рухає ним, панотець називає відродження традиційної народної ноші. Це ж дуже красиво, коли на Різдво чи на Великдень до церкви всі приходять вбраними в традиційний одяг!
ПЕРШИЙ СЕРДАК ДОВЕЛОСЯ ПОДАРУВАТИ
Розглядаємо та приміряємо нашиті панотцем сердаки. Їх можна носити, вдягаючи рукави, можна — просто накинувши на плечі, або ж геть зовсім по-легінецьки: на одному плечі.
Звісно, питаю у панотця, коли і як пошив свого першого сердака.
– О, то було майже двадцять років тому. Я тоді служив у невеликому селі, і дуже схотілося мені мати сердак. Подивився на базарі, скільки він коштує (а ціна на них незмінна, коливається біля еквіваленту 100 доларів. — ред.), таких грошей на це у мене не було, тож вирішив пошити собі сам. Купив сукно у магазині, викроїв, зшив, прикрасив вишивкою. Ну і з’явився в нім на празник у церкві — то було в часі Різдвяних Святок у Ясіні. І якраз був день народження у одного отця, то до мене як допалися колеги: продай свого сердака, ми йому подаруємо, а ти собі ще один справиш. Ну то так і сталося, що я додому взимку, в морози повернувся в одному светрі, – пригадує трафунок панотець.
Нині його вироби є майже по всіх селах Закарпатської Гуцульщини, а й навіть далеко поза нею. Особливо панотець пишається сердаком, переданим для Папи Римського у Ватикан.
Отець Юрій Попович тішиться з того, що народна ноша стає дедалі популярнішою — це значить, що українці навчилися цінувати свої традиції. Є кому їх зберігати та передавати далі.
Тетяна Когутич, Ужгород — Великий Бичків
Фото авторки та Сергія Гудака
