“Важке і небезпечне життя карпатського бокораша. Але, як і будь-яка небезпека, воно несе в собі вабливий потяг. Спуститися на легкому, короткому плоту вниз по Тисі, яка мчить з пагорбів у долину, перестрибує через валуни, рве береги, несеться вниз по греблях, звивається серед зелених схилів, шумить і бризкає, в обіймах якої пліт – легка тріска, – було б пристрастю для відважного романтика, так само, як це стало джерелом виживання для бідних горян.
На носі плоту – два-три довгих весла, схожих на поплавки під гідролітаком, на протилежних кінцях яких – по одному чоловікові в білих сорочках, з широкими чересами на поясах, що стоять, як статуї на розставлених ногах. Щоб не послизнутися на мокрих колодах, вони прикріплюють ремінцями до своїх постолів пластини з міцними шипами. Шипи впиваються у стовбури, і гуцули почуваються на своїх плотах так само впевнено, як на трав’янистих верховинських стежках”.
Фрагмент із книжки “Споміж гуцулів” (1935) Анни Бртнікової-Петржикової. Мій переклад із чеської.
На фото – бокораші на Тисі у селищі Ясіня, кінець 1930-х років.
