Троє мешканців Дніпропетровщини стверджують, що представники ТЦК на Закарпатті застосували проти них силу, тримали у полоні та відібрали кошти на придбання машини на ЗСУ.
Свою історію «Нашій справі. Закарпаття» розповів Дмитро Яковенко, який разом з двома друзями Валерієм Харченком та Микитою Величком, 22 грудня 2023-го року приїхав у місто Рахів купувати авітвку для військових.
«Наділи чорний мішок на голову і казали: поїдете на м’ясо»
За словами Яковенка, він та його друзі не ухиляються від служби у ЗСУ, всі троє стоять на військовому обліку у ТЦК Дніпропетровській області.
«Ми з самого початку війни допомагаємо нашим військовим, зокрема із Закарпаття. Ми не від кого не ховалися», – говорить Дмитро.
У місто Рахів, яке знаходиться далеко від державного кордону, чоловіки приїхали о 9 ранку. За словами Дмитра, як тільки вони вийшли із потяга, до них підійшли представники міграційної служби, затримали їх і повезли у місто Ділове до прикордонної служби.
«Там без будь-яких пояснень на нас було складено адміністративні протоколи в підозрі про спробу у незаконному перетині державного кордону України. На наші скарги ми почули ряд погроз у свою адресу і нас на 72 години помістили до ІТТ у місті Солотвино Тячівського району Закарпатської області”, – каже Дмитро.
Яковенко розповідає, що наступного дня чоловіків звільнили із ізолятора, однак на виході із нього їх знову затримали. Цього разу – працівники Хустівського ТЦК. Чоловіків без будь-яких пояснень доставляють до ТЦК у місто Хуст.
«Там у нас відібрали мобільні телефони і грошові кошти на придбання автомобіля у розмірі 6800 $ США. Після цього нам почали завдавати удари ногами та руками в області тулуба і вимагали, щоб написали власноручні заяви про те, що ніяких грошей у нас не було”, – говорить чоловік.
Дмитро розповідає, що після того, як він відмовився написати таку заяву, працівники ТЦК звалили його на підлогу, натягнули йому на голову чорний поліетиленовий пакет і зажали в районі шиї ,так щоб він не міг дихати.
«Після цього нас взагалі погрожували розстріляти, направивши в наш бік автомати. Казали, що ви не перші, і не останні – ламали не таких. Мовляв, ви все одно поїдете «на мʼясо», і гроші вам більше не знадобляться. Ми ще раз пояснили, що це гроші на придбання автомобіля військовим, і вони чекають на нього. На це працівники ТЦК зухвало відповіли, що з фронту майже ніхто не повертається, тому й автомобіль їм не треба”, – згадує Дмитро.
Далі, за словами Яковенка, його разом із Валерієм Харченком відвели до підвалу, а Микиту Величка, якому – усього 19 років, відпустили.
Дмитро Яковенко розповідає, що у підвалі разом з ними перебували ще чимало чоловіків, яких, за їхніми словами, також катували та утримували проти їхньої волі без води та їжі три доби і більше.
«Мені вдалося з чужого телефону одного із таких же потерпілих повідомити до правоохоронних органів та «гарячої лінії» Міністерства оборони про події, які з нами відбувалися, але на поміч нам так ніхто і не приїхав”, – каже Дмитро.
«Поліцейські говорили, що під час війни в Україні Конституція не працює, про що у ЗМІ сказав сам Зеленський”
Вночі цього ж дня Валерія та Дмитра відвезли до РТЦК у місті Ужгород. Там їм повернули мобільні телефони, але продовжили насильно утримувати.
«З самого ранку ми почали телефонувати до 102, повідомляючи що з нами відбулося. Після повідомлення до нас на територію РТЦК приїхали поліцейські, які категорично відмовилися приймати від нас будь-які заяви з даного приводу, пояснюючи це тим, що на період воєнного стану в Україні Конституція України не працює, про що в засобах масової інформації нібито повідомив сам Президент України Володимир Зеленський”, – розповідає Дмитро.
Утім, чоловіки продовжували телефонувати своїм адвокатам і знову до поліції.
Зрештою заяви у них прийняли.
«Чомусь поліцейські проти нашої волі повезли нас у невідомому напрямку. На запитання: куди нас везуть та чому ми затримані, вони сказали, що ми догралися”, – говорить чоловік.
Утім, на одній із зупинок перед світлофором чоловікам вдалося вийти із патрульного автомобіля і, на диво, за нами ніхто із поліцейських не погнався.
«Ми нарешті вдихнули ковток свіжого повітря і на мить дійсно повірили у те, що жахи залишились позаду. Перше що ми вирішили, це негайно їхати до дому з цього пекла”, – говорить Дмитро Яковенко.
Сліди побоїв на тілі Дмитра Яковенка
«Нам хотілось лише одного – ковтка води та шматочок хліба”
Дмитро розповідає, що їм з другом вдалося добратися до Мукачева, однак там їх знову затримали.
«Цього разу вже працівники карного розшуку Ужгородського міського управління у Закарпатській області та доставили нас у м. Ужгород до управління ГУНП”, – говорить чоловік.
Потім чоловіків знову «передали» працівникам Ужгородського РТЦК. Як стверджує Дмитро, відбувалося це у присутності начальника міського управління у м Ужгород ГУНП у Закарпатській області.
«Після цього мене та Харченко В.М., знову забрали працівники РТЦК м. Хуст та насильно проти нашої волі утримували в зеленому микро автобусі марки «Мерседес Віто», державний номер АО 9108 ІА. Де нас возили, ми не бачили, на той момент нам хотілось лише одного – ковтка води та шматочок хліба”, – каже Яковенко.
В автобусі їхали дуже довго. Згодом чоловіки дізналися, що перебувають на полігоні поблизу міста Рівне біля села Три Кобці.
Утім, до військової частини чоловіків не прийняли, оскільки вони не пройшли ВЛК. Представники Хустського ТЦК, які їх привезли, стверджували, що комісію вони пройшли у них, і залишили біля Рівного у розподільнику.
Там чоловіків пересадили до іншої машини, однак військові з Рівного поставилися до них зовсім інакше.
«Все культурно і цивільно. Ми спитали: куди ми їдемо? Ми ж не затримані. Нам сказали: «Хлопці, ми вас не тримаємо. Можете бути вільними. Зв’яжіться з ТЦК і вас викличуть, якщо буде необхідність». На прощання ми навіть кави разом з військовими випили, – каже Дмитро.
Наразі чоловіки повернулися на Дніпропетровщину. Від адвокатів Дмитро дізнався, що тепер вони із другом стоять на обліку у Хустському ТЦК.
«Нас три дні протримали у полоні. Поліція відмовилася захищати наші права. Ми вирішили надати цієї історії розголосу, щоб люди знали, що відбувається», – говорить Дмитро Яковенко.
Видання «Наша справа. Закарпаття» направляє письмові запити у ТЦК Закарпатської області, міграційну службу, поліцію, Міноборони та Омбудсмену України щодо цієї ситуації.
Ганна Костенко, “НС”
